search
top

«Слова твої!.. В них радість і жадання» — несколько стихотворений Олены Пошиваной

Сегодня к нам в гости, а может, и не в гости, — жизнь покажет — Елена (Олена) Пошивана. Это очень обаятельный и яркий, кипучий и креативный человек, которому удаётся всё, за что бы ни брался, чем бы ни занялся. А занятий и увлечений у Олены множество.

Родилась наша поэтесса в Днепропетровске, получила два высших образования: филологическое в Днепропетровском университете и дефектологическое в Киевском Университете имени Драгоманова. В настоящее время Олена работает в школе, обучает детей различной сложности. Кроме того, у неё хватает сил и энергии учиться и обучать людей на виртуальных просторах, издавать журнал и много-много читать. Многие из нас знают Олену как прекрасную Эсперантистку. Конгресс незрячих Эсперантистов в Киеве летом минувшего года — это во многом её детище. Со знанием Эсперанто и любовью к этому языку Елена много путешествовала по различным странам мира. Не один раз она избиралась секретарём Международной Лиги незрячих Эсперантистов. Кроме Эсперанто, Елена живо говорит на Польском, изучает Испанский, Итальянский, Английский. А я хочу предложить вашему вниманию несколько стихотворений Олены на её родном Украинском. Сама Олена назвала эту подборку «Слова твои! В них радости и жажда»..

Елена Пошивана

***

Бачу крізь стіну минулих літ,
Як бабуся тихим ранком рано
Запашний, гарячий і рум’яний,
Витягають з печі білий хліб.

Ось вони на стіл несуть хлібину.
Помолившись перед образком,
Обережно й ніжно, мов дитину,
Накривають чистим рушником…

Хліб печений! Описати годі!
Як згадаєш – слинка потече!
Як шкода, що на селі сьогодні
Вже ніхто і хліба не спече.

Килим долі

Від зорі до зорі, серед літа й зими
Вибивають і чистять в дворі килими.
Так життя беззупинно по килиму б’є,
Забруднитись ніколи йому не дає.
Його чистять сніги, його миють дощі,
Пилосос ять вітри його
Вдень і вночі.
Це не той килимок: що висить на стіні,-
Для змагання його постелили мені.
Відчуваючи силу й натхнення творця,
Викликаю я долю на килим борця!

***

…І коли в гарячці не зуміли
Зберегти краплиночку тепла,
Ми з тобою ще не розуміли,
Що земля для двох така мала,

Що катує невгамовна пам’ять
Душі дужих, що весь світ – тюрма,
Коли серце болісно спитає
Вкотре вже: «Чому його нема?».

Що, коли, втомившись від двобою,
Вирушаєш знов у звичну путь,
Все змінити хочеш, за тобою
Спогади все назирці ідуть.

***

Зачинили за ним голубінь.
Ще одна зникла з світу Людина.
Він ніколи мене не любив.
Та чи я його, справді, любила?

І тепер, навісна, як весна,
Я не плачу, я просто співаю.
Впало щастя, мов крапля з весла,
І пропало,- не знайдеш, немає…

Зачинили за ним голубінь,
Наче душу, навік зачинили.
Він ніколи мене не любив,
Та на серці чомусь звечоріло.

***

Відбились, як в безмежних океанах,
Багаттями зірки в очах твоїх.
В них – степ в фаті з легенького туману,
Діброви чорноброві і гаї.

Страждання в них, надії, солов’ї,
Вони завжди, як сонце, життєдайні.
О, говори ж мені слова твої!

Плекатиму у спогадах, у мріях
Слова твої, в далеку путь візьму
І пронесу крізь забуття й пітьму,
Стривоженою пам’яттю зігрію.

***

Ось сиджу я за столом своїм
В глибині безладної країни.
Дім заснув, такий звичайний дім.
Шлях чумацький над землею плине…

В чому сенс життя чи корінь зла?-
Відповіді марно і шукати.
Черга знов хлібини понесла,
Мов дітей, роздягнених, горбатих.

Аркуш мій, чистіший від надій,
Ось злетить пташиною зі столу…
Так, я починаю день новий.
Сказано ж: було спочатку слово.

До нащадка

Колись до тебе з диму небуття
Перед світанком сірим
Прийду зненацька, на зневір’я й віру
Перехворівши, я.

І розкажу про час той незабутній,
В якім тепер живу.
Своє минуле, як моє майбутнє,
Побачиш наяву.

Побачиш ти примари і принади,
Надію і біду,
Ще й посмієшся, що разом зі стадом
Хто зна куди бреду.

Та чистою я перейду межу,
Що відділяє «завтра» від «сьогодні»,
І виразки, і рани незагойні
Тобі не покажу.

Нехай моє залишиться зі мною,
Я все переросту,
Хоч і молюсь на всяку паранойю –
То зірці, то хресту.

***

Критик один, розгорнувши вечірню газету,
Якось мені натякнув, посміхаючись злегка,
Що не судилось мені стати справжнім поетом,-
Вірш мій, мовляв, від життя аж занадто далекий.

Перебираючи в пам’яті змучені рими,
Марно хапаючи ладні розтанути образи,
Знаю й сама: від життя відірвалися всі ми,
Тільки одні – від поганого, інші – від доброго.

Если Вы разделяете деятельность ЛМО "Мир творчества, поддержите наш проект!
Благодаря Вашей помощи, мы воплотим в жизнь мечты ещё многих талантливых авторов!

Похожие записи


Комментарии:

Один комментарий to “«Слова твої!.. В них радість і жадання» — несколько стихотворений Олены Пошиваной”

  1. Константин:

    Спасибі вам, Олено, вірші справді чудові, і, в той же час, неоднозначні. Дуже вражає манера та стиль. Успіхів вам і творчої наснаги.

Оставить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

top