search
top

Социально-острая проза Ольги Кравчук (Рассказы на украинском языке)

Ольга Кравчук — автор, знакомый нашим читателям по предыдущим выпускам литературно-музыкального аудиожурнала «Мир творчества». В частности, с ее рассказами, начитанными как самой писательницей, так и нашими дикторами, Вы могли встречаться в 8-ом выпуске.

Наше сотрудничество с Ольгой переросло в добрую дружбу, Поэтому мы надеемся на то, что сможем и в дальнейшем радовать Вас замечательными рассказами Ольги. Кстати, она пишет не только на русском языке. Ольга прекрасно владеет украинским. Ее рассказы на этом языке ничуть не уступают произведениям, написанным по-русски. Темы, которые она затрагивает в своем творчестве, всегда острые, болезненные и социально нужные.

Да Вы сами в этом сможете убедиться прямо сейчас! Итак, предлагаем еще раз окунуться в необыкновенно реалистичный мир прозы, созданный воображением талантливого автора.

Ольга Викторовна Кравчук

Кравчук Ольга Викторовна — родилась в 1986 году в г. Симферополь (Украина), образование — высшее филологическое (магистр) в 2008 году окончила ТНУ им. В. И. Вернадского.

Работаю фотографом. Пишу в жанрах соц.прозы, фэнтези, фантастики и мистики.

Участница IV Летней литературной школы в Карпатах.

Публиковалась в составе сборников рассказов «77 историй о победе над раком» forSmart (2013 г.) и «И будут люди…» Дикси Пресс (2013 г.); альманахах «СКІФІЯ-2013-ВЕСНА» и «Золота Пектораль плюс»; литературных журналах и газетах «Литературный Крым», «RELGA», «Кольцо А», «Бористен», «Вокзал», «Новая реальность», «Наша улица», «Микролiтъ», «Пролог», «Парадный подъезд», «Litera_Dnepr», «Облако и парус», «Литературный Башкортостан», АРТБУХТА.

Призёр II ст. в одной из номинаций Всеукраинского творческого конкурса «Борітеся – поборете!» 2013 год. Финалистка Крымского Республиканского молодежного литературного фестиваля «Прошу слова» в номинации «Триумф короткого сюжета» 2013 год, призёр ІІІ ст.; лонг-лист лит. конкурса им. Л. И. Ошанина; лонг-лист лит. конкурса от издательства forSMART «Рак — не приговор!»; бронзовый лауреат конкурса «Большой финал» /2011 — 2012/ в номинации «Триумф короткого сюжета», призёр конкурса «Большой финал» /2011 — 2012/ в номинации «Капля воды».

Гарна дівчинка

До переїзду я жив поряд із сім’єю, від яких не було ніяких неприємностей. Ні галасу, ні скандалів, здавалося, вони навіть ремонт ніколи не роблять. Усім би таких сусідів. У них була донечка Іринка – зразкова старшокласниця. Якось я поїхав у відрядження, а коли повернувся, дівчинки вже не було. Я розпитав мешканців, і одна бабця з сусіднього під’їзду розповіла мені про те, що трапилось. Мені не вдалося всього пригадати, багато часу від тоді минуло, але розповім те, що досі не дає мені спокою.
Іринка – спокійна, кмітлива, приємна дівчинка. Завжди привітається, спитає як справи. Батькам не суперечила, відмінниця. Усе встигала: і виконати домашнє завдання, і їсти наварити, і прибрати. Мати її відвідувала якусь нову секту, що славила Ангелів, та разом із нею кожен вечір вклякала перед образами, їх святих покровителів, і молилась аж поки ноги не затерпнуть. Але Ірі, здавалось, це навіть подобалось. Щовечора вона ходила на прогулянку з друзями, от тільки на нашій вулиці їх видно не було. В один з таких днів у сусідській квартирі пролунав телефонний дзвінок. Телефонувала Свєтка попередити про те, що прогулянка відміняється, а Іринка вже не могла сидіти удома, ніби задихалася. Трохи поміркувавши, вона витягнула з таємного ящика у письмовому столі розкладний ножик і, похапцем зібравшись, вискочила на вулицю.
Раніше вона ніколи не робила цього одна, але іноді довго стримуваний гнів переходить у безумство. Вона квапилась довгою темною вулицею у спідничці до коліна та капронових панчохах, на ногах чорні туфельки, зверху накинута тоненька курточка. Кожен день вони змінювали район, намагаючись ретельно приховати сліди. Іринка довго обирала щасливця. Вона завжди ненавиділа псів і от її вибір зупинився на старій дворнязі з пораненою лапою. За такою довго ганятися не доведеться. Собака поглянув на неї з цікавістю, а вона накинувшись на нього погнала тварину у гаражі. Страх підносив її почуття на новий рівень. Дівчинка відчувала себе особливою. Вона зробить це сама, без будь-якої допомоги. Притиснувши дворнягу до стіни, вона на мить зупинилась, бажаючи насолодитись наступним моментом. Перед очами стрибали малюнки: класний керівник, батьки, шкільні підлабузники, зображення святих. Синці на колінах давали про себе знати. Пес зігнув голову, дивлячись на неї знизу в гору, ніби благав помилувати. Іринка посміхнулась, та схилившись, полоснула тварину по боці. Собака вискнув. Дівчинка раз за разом встромлювала у нього невеликий ніж, а коли тварина припинила рухатись, але ще дихала, розпорола їй живіт. Нутрощі випали на землю, вона гидливо зморщила носика. Подивившись, як пес здох, дівчинка відчула полегшення. Напруга спала, можна було йти додому, лягати спати, завтра у школу. Досягнувши з кишені вологі серветки, витерла ніж та постирала з рук кров. Свєтка ніколи не повірить, що вона зробила це сама.
Наближаючись до школи Іринка зустрілася з двома подружками. Звернувши за ріг, вони дочекались однокласницю, дівчинка зростала у неблагополучній родині, що позначалося на її зовнішньому вигляді та розумових здібностях. Поставивши її на коліна, Іринка змусила молитись їй, немов святій статуї, от тільки та жодної молитви не знала та тому говорила те, що перше приходило на думку. Потім Іринка сказала:
— Не годиться мені так йти до класу – взуття брудне. Бачиш, туфлі поки я до школи
дійшла пилюкою припали.
— Я можу витерти, — відповіла та.
— Іринко, давай телефон досягнемо, знімемо відео. От сміхота буде!
— Свєтка, я ніколи нічого не знімаю на камеру. Адже я відмінниця! Ти повинна їх
вилизати! – наказала вона однокласниці.
Та завмерла вирячивши на неї очі.
— Ти що не розчула? Я сказала, лижи, інакше я сьогодні ж розповім усій школі, що ти
наркоманка і тебе виключать.
— Але це брехня! – вигукнула та.
— Як ти вважаєш, чиє слово вагоміше: улюблениці школи чи дівчати, що вище трійки
ніколи не отримувала?
Зі сльозами на очах дівчинка почала облизувати брудне взуття. На уроках Іринка примудрилася отримати чотири відмінні оцінки. Настрій був чудовий, але напруження поступово наростало. Добре, що на той вечір уже була запланована зустріч, та ще й Свєтин хлопець з товаришем обіцяли скласти їм компанію. Вони іноді приєднувалися до їхніх пустощів. Хлопці не пили та не курили, вони не хотіли, щоб щось їм заважало вдосталь насолодитися позбавленням містечка від бродячих тварин.
Вони зустрілись біля Свєтчиного під’їзду та довго блукали чужим районом, поки хлопці не помітили біля одного з підвалів, сплячого на землі чоловіка. Без сумнівів – волоцюга. П’яний, у брудному одязі, на обличчі щетина. Недалеко від будинку знаходилась лісосмуга, і хлопці потягнули туди чоловіка. Він був настільки п’яний, що навіть не пручався, лише щось бурчав собі під ніс.
— Може цього разу познімаємо? – запропонував Свєтчин хлопець.
— Я ж вже говорила, ніяких зйомок – це небезпечно! – Сперечатися ніхто не став.
Вони били його ногами, куди доведеться, розбили обличчя так, що очей не було видно. Тріск кісток говорив, про зламані ребра. Від болю волоцюга почав приходити до тями. З початку Іринка лише спостерігала здалеку, але адреналін зашкалював, металевий запах крові приємно лоскотав ніздрі. «Волоцюги — це покидьки, від яких потрібно очищати вулиці, хто ж це зробить, якщо не ми?!» — міркувала вона. Дівчинка наблизилась до чоловіка та ударом витонченої ніжки по обличчі вибила йому кілька зубів, а потім вже не змогла зупинитись. Хлопцям навіть довелося її відтягувати. Коли вони пішли, чоловік не дихав. Хіба ж не цього вони бажали? Одним виродком менше.
Іринці покращало. Перед тим, як лягти спати, вона ще довгий час стояла на колінах, молячись своїм опікунам. Наступного дня у вечорі у їхні двері подзвонили. Гості до них приходили рідко, та й дівчинка нікого не чекала, тому спочатку не вийшла зі своєї кімнати. Це були двоє чоловіків.
— Доброго вечора! Ваша дочка вдома? – запитали вони.
— Так. Щось трапилось? – занепокоївся її тато.
— Трапилось. Ми можемо ввійти?
— А хто ви власне такі? – приєдналася до розмови мати.
— Пробачте, забули представитися. Старший лейтенант Рижків, а це мій помічник.
Батько посторонився, даючи їм увійти.
— Так, де ваша дочка?
— Вона у себе виконує домашнє завдання. Проходьте, будь ласка, на кухню.
Іринка вирішила вийти з кімнати, щоб поглянути хто ж прийшов, і сховавшись за дверима, прислухалася.
Міліціонер вийняв з папки фото вбитого волоцюги та поклав на стіл.
— Сьогодні вранці у лісосмузі було знайдено тіло чоловіка. Його впізнала дочка. Він
працював зварювальником на заводі, та три дні тому запив.
— А як це стосується нашої дочки? – обурилася мати.
— Декілька годин тому свідок приніс до нас запис, зроблений на телефон. На ньому
видно як вона разом із компанією молоді забиває до смерті чоловіка.
— Але ж це був волоцюга! – не витримала Іринка, з’явившись у кухні з величезними
від паніки очима.
— Здається, що вам не доведеться здавати у школі випускні іспити. Вас
чекають довгі роки далеко від сім’ї.
Мати заволала:
— Ні! Це неможливо! Це помилка! Батьку, скажи хоч щось! Адже вона гарна дівчинка!

Залишитись у пам’яті

Присвячується пам’яті Наталі Нурм

Двоє сиділи на лавці, взявшись за руки, та думали кожен про своє. Вона про те, як приємно просто вдихати аромати весни. Він рахував скільки їм ще залишилось бути разом. Спочатку йшов відлік на роки та здавалось, що стільки ще всього попереду. Раптово час скоротився до шести місяців. Тепер він вимірювався кількістю подихів, поцілунків, ковтків води, яких дозволяли робити все менше. Їх руки переплелись так міцно, ніби якщо одна долоня вислизне – це вже назавжди. Більш за все він прагнув оповити її піклуванням, захистити, щоб вона завжди була поруч. Та не зміг.
Так кортіло проводити відведений їм час разом, але потрібно було купувати ліки та продукти. Він з завжди похмурим занепокоєним виразом обличчя йшов на роботу, залишаючи її безпомічну у ліжку. Їй хотілося прибрати у квартирі, приготувати йому їжу, але вона, ледве дістаючись до кухні, лише поправляла нерівно висячий на гачку рушник і йшла відпочивати.
Його звали Влад, її Настя. Але тепер це не має значення, важливо те, що вони любили один одного та боролися за можливість бути разом до останнього її подиху. Влад замінив їй батьків, став її єдиною сім’єю. Вона для нього була усім: безмежним всесвітом, у якому хотілося розчинитись. Настя за своє життя не зробила нічого поганого, а він не припиняв задавати собі питання: «За що? Чому вона?». Хіба ж хтось знає. З людиною ніколи ніщо не відбувається просто так, але кого задовольнить відповідь: «Так треба».
Її колись мініатюрні ніжки набрякали до незбагненних об’ємів, а вени на шиї надувалися до розміру олівця. Кожен подих став щастям, яке не спроможний був оцінити ніхто інший. З початку їй дозволяли робити сім ковтків води, згодом їх кількість скоротили до трьох, а її так мучила спрага. Скільки на світі хвороб, про які ми навіть ніколи не чули, скільки того, що не піддається лікуванню? У неї був усього лише один шанс за межами Батьківщини ціною в триста тисяч євро. Влад благав їм допомогти, але надто багато навколо горя. Одного разу він отримав відповідь:
— Можна було б зрозуміти, якби просили допомогти дитині, але ж дівчині вже 23
роки! Доросла. Сама впорається.
А хто вирішує у якому віці варто допомогти, а в якому ні? Діти не відчувають страху перед невідомим, їх гарант безпеки – матір, що поділяє їхній біль. У Насті матері не було, вона залишилась на одинці зі своїм болем. Жити хочеться у будь-якому віці, чим доросліший ти, тим чіткіше усвідомлюєш, скільки всього не встиг, і тим страшніше помирати.
Влад намагався бодай привідкрити кожну з тих дверей, в які безупину стукав, але час нещадний. У житті колись щасливої пари настав їх власний кінець світу – черга днів по самі вінця сповнених коктейлем з болю та жаху. Вона вірила в те, що їй допоможуть, адже вона завжди була чуйною дівчинкою, але кого це цікавило. Влад молився, щоб його кохана була щасливою, та щастя зникло. Просив, щоб вдалося сховати її від кривдників та розчарувань – не сховав. Благав, щоб вона була здоровою, але хвороба прийшла несподівано. Хто мав бути покараний він чи вона? А може це взагалі не було карою?
Настя не витримувала, відключаючись від болю, лише у сні. Він впадав у відчай, відчуваючи безпорадність, вона ж покладала на нього надію. Коли лікар увійшов до палати, Настя впала перед ним на коліна, та хапаючи ротом повітря, благала врятувати її. А він, від безвиході опустився напроти неї. Так і заклякли, плачучи, дивлячись один одному в очі.
— Якби я тільки міг допомогти, — прошепотів лікар.
А диво лишень замайоріло на обрії й зникло. Хтось перерахував суму, якої не вистачало. Ось так, у один день, одним траншем. І радості не було межі! Але їхала вона до чужої країни з останніх сил, прагнула використати єдину можливість. Тіло тремтіло, серце намагалося перекачати кров. Вони долетіли, так само тримаючись за руки. А потім усе, як у тумані: реанімація, воду пити заборонили, апарати, що невпинно пищали, кисню не вистачало. У палаті чотири медсестри, лікарі, але диво не поверталось.
Він стояв, тримаючи її холодну руку. Очі Насті закотилися.
— Не смій! – закричав Влад не впізнавши власного голосу.
Її погляд на мить повернувся та щез назавжди…
У кожного у цьому житті є своя місія і в неї також була. Влад в пам’ять про свою дружину заснував благодійний фонд, який допомагає тим, від кого відмовились інші. І кожен день – це нові втрати та невеликі перемоги. Але ж життя кожного з нас складається з радостей та розчарувань. Настя не зникла, вона завжди буде у нашому світі, опікуючись тими, кому потрібна її допомога.

Если Вы разделяете деятельность ЛМО "Мир творчества, поддержите наш проект!
Благодаря Вашей помощи, мы воплотим в жизнь мечты ещё многих талантливых авторов! В записи нет меток.

Похожие записи


Комментарии:

Оставить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

top