search
top

Надежда КОВАЛЮК : «Мои стихи и есть моя жизнь…»

Она пишет стихи, словно рисует словами, истории чувств человеческого сердца, которые так до боли каждому знакомы, ее утонченная лирика не может никого оставить равнодушным, ведь даже само ее имя — Надежда — парит в ее стихах. Дорогие друзья, сегодня в рубрике «Наедине с героем» черновицкая поэтесса Надежда Ковалюк, которая поделится своими сокровенными мыслями, стихами о жизни и творческом пути.

Пробовала писать еще в детстве, в младших классах, печаталась в местной газете «Молодой буковинец», но прошло много лет, все это забылось… Год назад решила попробовать снова написать хоть один стих, но так вышло, что один перешел в двести…

Не згадуй про мене. Не смій…
Не дай мені знову відчути
той втрачений рай — ти не мій,
чужий, але ще не забутий.

Не згадуй, бо досі болить,
на серці і так одні лати.
Чому так буває: лиш мить,
коли так хотілось назавжди?

Чим далі- черствіє душа
і часто німіють долоні,
здається, кругом мерзлота,
і сльози занадто солоні.

Свій відчай стиснувши в кулак —
я губи кусаю до крові.
Не так я хотіла… Не так.
Та вже розподілено ролі.

Життєва стрімка карусель
несе нас в нестримнім потоці,
коли ж ми втрачаєм людей-
нестерпно нам в лівому боці.

Не згадуй про мене. Облиш.
Я б також, якби моя воля…
Чому ж ти так довго болиш?
Недоля моя ти…Недоля…

Я целиком погружаюсь вовнутрь себя, в то, что пережито, найдено и потеряно…Это похоже на какой-то транс, входя в который оголяешь душу и откровенно пишешь, не скрывая все, что чувствуешь. Без поэзии я уже себя не представляю.

Дело в том, что мои стихи и есть моя жизнь, это будто дневник моей жизни, написанный душой… Вдохновляют собственные воспоминания и еще может чувства, которыми хочется поделиться с кем-то, но понимаешь, что лучше не надо, и это все передаешь в стихах.

Ковалюк 1

Я очень простой, приземленный человек, и для меня нет выше целей жить, чтобы создавать уют своим детям, приносить радость родителям и просто чувствовать душевное спокойствие…Жизнь так быстро проходит, что лучше успеть жить сегодня, чем жить тем, чего может и не быть…Ну это всего лишь мое мнение.

Творческий вечер… Я об этом не думала, скорее всего мне бы хотелось иметь свой сборник, читатели просят им переслать, а я до сих пор не уверена, что дошла до того уровня, чтоб иметь свою книжечку, но желание есть, еще какое.. :) Я представляю себе тихое, уютное место, где соберется узкий круг людей, которых со мной что-то будет связывать, творческих людей, которые умеют и хотят слушать и чувствовать то, что я пишу. И наверно обязательно будет под каждый стих играть тихая соответствующая музыка…Люди будут за столиками не так, как на заседании, а как в гостях у друга,  общаться и пить вино…Ну вот, размечталась :)  Хотя,  если быть честной,  то мне не хватило бы смелости провести его…

В твоїх очах — усі волошки літа
надумали сьогодні зацвісти…
Було ж комусь потрібно в цьому світі,
щоб на моїм шляху зустрівся ти.
Не треба слів,і так все зрозуміло:
на цій землі немає більше «нас»,
лиш в погляді — прозріння запізніле:
яким бездарним лікарем є час.

Не думала,не відала й не знала,
що ти вогнем горітимеш в мені
і спогадом,немов пекучим жалом
ятритимеш так довго у душі.
Крізь сивину захмареного неба
залишишся дощем в моїх очах
і крізь ночей задушливі тенета
болітимеш щоразу у віршах…

Ми знаємо тепер,що буде завтра,
вірніш,чого не буде й поготів:
ми житимем,як ляже наша карта,
торкаючись губами інших тіл.
І станеш ти найкращим в світі татом,
життя рікою знову потече;
а я колись згадаю свої втрати
й найбільшою вважатиму тебе.

Шукатимем до щастя інші дверці
й затягнем пам»ять зашморгом тугим,
і в глибині розборханого серця
від спогадів залишиться лиш дим…
Ми мовчимо,хоч хочеться кричати
на мові двох уже чужих сердець,
що все на світі має свій початок,
і все на світі має свій кінець…

Не хватает времени читать, но очень запомнились из современных авторов: Ирина Самарина-Лабиринт и Издрик, ну и обожаю творчество своего хорошего друга Леши Шмакова, хоть он еще совсем неизвестный.

Мне может чей-то стих очень понравиться, врезаться в память, оставить какой-то след в душе, но в то же время я не профи в каких-то стандартах, которым должны соответствовать стихи, это должны делать опытные известные писатели.

Я трудоголик, но очень мягкий и романтичный. Когда что-либо берусь делать — вкладываю все силы, пока результат не принесет удовольствия.

Я мечтала быть филологом, но у родителей был цветочный магазин и все дружно решили, что это лучше, чем школа.

клен

Догорівши, посипався попелом ще один день
на м’які береги, де вмивається серпень у росах,
де невидимий час сутінковими сходами йде,
упритул наближаючи ранню, зажурену осінь.

Одягнувши на себе намисто з воронячих зграй —
сиві хмари, як мрії, раптово підхоплені вітром,
відлітають туди, де холодна осіння печаль
дощовою сльозою спадає на в’янучі квіти.

Розпрістертими пальцями-листям хапається клен
за нічну прохолоду, купаючись в ній, як у манні,
випікає ніч зорі, як сотні рум’яних еклер
і раз по раз занурює в пудру серпневих туманів.

На земних терезах літо й осінь докупи зійшлись,
непомітно і тихо, як сходяться юність і зрілість…
Неминуча минучість, яку їм відміряла вись —
догоріти дотла, аби потім ще раз повторитись.

люди

А люди — як зорі, однакові й різні,
здавалося б, всі у небесній країні,
та деякі сяють, аж видно до раю,
а інші в пітьмі безнадійно згорають.

А люди — як птахи, в процесі польоту
виказують сутність, відчувши свободу,
одні комусь крила дарують на пам»ять,
а інші, злетівши, на голову гадять.

А люди — як бджоли, і вік їх короткий,
і норов у всіх них пекучо-солодкий,
комусь переповнюють келихи медом,
а когось ужалити бачуть потребу.

А люди соплять і муркочуть, як кішки,
і мріють, щоб хтось цілував їхні ніжки.
І є ще одне, що існує у людях —
аби засинати у когось на грудях.

І кожна людина щасливою зветься,
тоді, коли поруч є любляче серце.

поет

Торкнувшись до римованих тенет,
не знаючи — в них спокій,чи прокляття,
самотньо в ніч вдивляється поет
й зі спогадів запалює багаття.

Піском в лице кидає ніч з вікна
про Неї спомин з домішками болю,
й лягає цвіт,як перша сивина
на стежку,де сліди Її підборів.

Змертвіла тиша тулиться до скронь
і цигарок,як снів,стає все менше,
і лиш тонке обвітрене перо
з душі сотає літери — так легше…

В тих вІршах не побачуть лиш сліпі,
як тятивою небо твоє рветься,
як голка часу тягне нитку днів,
усе частіш проходячи крізь серце.

Як рани ти зализуєш,мов звір
й мовчиш,щоб не захрипнути від крику,
чорнилом в зошит капає твій біль,
заповнюючи кожну в нім клітинку.

Як ранок в вікна цілиться дощем,
а ти не спиш,пускаєш кільця диму…
Ти став поетом в той проклятий день,
коли дивився щастю свому в спину.

Если Вы разделяете деятельность ЛМО "Мир творчества, поддержите наш проект!
Благодаря Вашей помощи, мы воплотим в жизнь мечты ещё многих талантливых авторов!

Похожие записи


Комментарии:

Оставить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

top